VIII. Спомини про Олегові походи.
Были вЂчи Трояни] Карамз., Ґрамм. — „сЂчи”. Макс., Пот Огон., Вельтм. та ин. виправили, як воно й випливає з контексту „вЂци” — часи. Тіх., Влад., Шамб. залишили, як читалось у 1-му вид · в псков. рук. ц замінено на ч; Тіх. виправив „Бояни”. „Времена Трояновы”, як і далі („на седьмомь вЂцЂ Трояни”) = далекі, епічні віки „ознаменованные ратями, как и лЂта Ярославли. Это тоже разбег мысли только в образах времени, а не пространства, как выше”, в тому-ж „Сл.” Пот. 51.
были плъци Ольговы, Ольга Святъславича] „Плъци"= походи, війни, див. попереду. Корш додає: „Были [по нихъ] пълци”, та це й непотрібно. Пот. „Ольгови”.
Олег Святославич — дід кн. Ігоря Св., героя „Сл. “. Коли в Київі князював його батько, він здобув в уділ володимирське князівство на Волині. А як Святослав помер, то в. кн. Ізяслав вигнав Олега з Володимира Вол. Р. 1076 з кн. Володимиром Всеволодовичем він іде „Ляхомъ в помочь на Чехы” (Лавр., с. 193), а далі — літопис геть аж до 1115 р. чимало оповідає про його та його пригоди, як він вганяв за вигідними прибутковими уділами. Не маючи змоги погодитися з дядьками, він тікає р. 1078 в Тмуторокань до брата, „красного Романа”, і з кн. Борисом приводить Половців: „и побЂдиша Половци Русь, и мнози убьени быша ту”... „Олегъ же и Борисъ придоста Чернигову, мняще одолЂвше a землЂ РусьскЂй много зла створше, проливше кровь хрестьяньску, ея же крове взищеть Богъ отъ руку ею, и отвЂтъ дати има за погубленыа душа хрестьяньскы”, (с. 194 і Іп., ст. 191). Після поразки на Нежатиній ниві того-ж року — знову „побЂже Олегъ в малЂ дружинЂ и одва утече, бЂжа Тмутороканю” (Лавр. с. 195). Дальшого 1079 року Олег з Романом наймають Половців і ідуть з ними на Русь, але поблизу Переяславля в. кн. Всеволод замиривсь із ними. Половці Романа забили, „а Ольга емше Козаре поточиша и за море Цесарюграду” (с. 198), звідки його перевезено жити на о. Родос („В томь остро†былъ Олегъ, князь рускый 2 лЂтЂ и 2 зимЂ”, Хожд. Дан. игум., вид. Венєвіт., с. 8 — 9), де він прожив недовго й знову опинивсь у Тмуторокані, звідти р. 1094 з Половцями-ж пішов на Чернігів, спалив його околиці й манастирі, випер кн. Володимира до Переяславля, а сам посів стіл свого батька, „Половци же начаша воевати около Чернигова, Олгови не възбраняющю, бЂ бо самъ повелЂлъ имъ воевати. Се уже третьее наведе поганыя на землю Русьскую, его же грЂха дабы и Богъ простилъ, занеже много хрестьянъ изгублено бысть, а друзии полонени и расточени по землямъ” (с. 218 — 19, те саме Іп. і Соф. 1-ий, с. 150). Тож не дивниця, що Олег р. 1095 (Лавр. с. 220 — 1) і згодом, р. 1103 (Л., 267) одмовляється іти з иншими князями на Половців. Р. 1096 він збирає вояків і захоплює Муром, забивши в бою Ізяслава, с. Володимира Мон., „надЂяся на правду свою, яко правъ бЂ в семь”, як завважує літописець (Л., с. 228 — 31), але наприкінці цього року кн. Мстислав виганяє його й із Мурома, й із Рязани, куди він був заховавсь із недобитками дружини. Р. 1097 бере участь на Любечськім з'їзді (Л., с. 247), а р. 1098 іде з Володимиром М. на Святополка, що порушив умову того з'їзду (Л., с. 203). Десять років за нього не чуть, а р. 1107 бачимо його в поході на Половців біля Лубень на Сулі, де самим „кликом” пощастило прогнати ворогів, замиритися з ханом Аепою, що з його донькою Олег одружив свого сина (Л., с. 271 — 2). Р. 1115 — „преставися Олегъ Святославичь в 8 день августа мЂсяца” (Л., с. 276); це саме сказано вдруге і під р. 1116 (с. 277). В Іп. л. — трохи инакше: „в се же лЂто (1115 р.) преставися Олегь Святославличь мЂсяца августа в 1 день, а во вторый погребенъ бысть у святого Спаса у гроба отца своего Святослава”, ст. 282; та сама дата і в Новг. 1-ому (вид. р. 1888, с. 121), а в Новг. 4-ому — 18 серпня. (Про Олега Свят. див. Соловьев, Ист. Росе. І, с. 300 — 357, вид. „Общ. пользы"; Лонґ., с. 12 і дд.). Можливо, спогад про кн. Олега доховавсь у билині про кн. Олега Чернігівського — про перемогу його багатирів над військом князя Додона, див. Григ. III, 249 і дд., — коли тільки тут не було повторного, книжного впливу на співака. Той бо Олегъ мечемь крамолу коваше и стрЂлы по земли сЂяше] „крамола” (середньовічне латинськ. carmula = seditio, незгода, свар, заколот (Місl. Stammbild., 111) синонім слова „кóтора”. Частіш — в розумінні „заколот, повстання”, часом „підступ": „Крамола в нихъ (в Ольговичах) бысть немала” Лавр. р. 1136, с. 288. Пор. у перекладн. пам'ятках: Варавва „6Ђ за нЂкую крамолу (στάσιν) бывшюю въ градЂ и убійство въвьрженъ въ тьмніцю”, Гал. Єв. р. 1144 та ин. Лук. 23, 19, 11, с. 536; „за крамолу”, Лук. 23, 25, с. 539. В Хрон. Амартоловій: „градъ на градъ крамолу имяше”, І, с. 67; „Елини и варвари другъ на друга крамолу творяще”, там-же, с. 69; „имяху безмирную крамолу”, с. 69; „охабляю же ся глаголати различныхъ браний и крамолъ”. с. 112 і чимало ин.; „имать враг власть крамолу творити”, там-же, 443, цих. з Апостола. В літоп.: „Ярославъ же сЂде в Кіе†утеръ поту съ дружиною своєю и оттолЂ крамола преста в Русьской земли”, Соф. 1-ий, р. 1019, с. 133; „бысть крамола зла вельми въ Рязани, брать брата искаше убити”, Лавр. р. 1186, с. 380; в Іп. (Гал.-вол.) літ. — часто. Звичайно в літоп. винний у „крамолі” диявіл, Лавр. р. 1217, с. 418 та ин. „ковати” = грец. τύπτειν (Ис. 58, 4 у Толк, прор., Евсеев); в „Сл.” — в розумінні грец. τεκταίνειν; у Притчах Солом, „сердце куя мысли злия” Брандт, Парем.-Григ. II, с. 167; „лестъ в сердци кующаго злая”, III, с. 254; „не куй на свой другъ зла” Парем. p. 1271 і Панд. Ант. XI в., Барс. III, 373; „обрЂтъше бо мужа сего губителя и кующа ковъ всЂмъ Июдеомъ”, Христин. Апост. XII в. ДЂян. 24, 5, с. 57; „коваху бЂды”, Минея 1097 р. Срезн. В Іп. р. 1097 „невЂдый лесть, юже коваше нань Давыдъ”, ст. 232 — безперечнр підо впливом біблійного вислову; також і „Не преподобно бо есть ковати ковъ на брата своя” Парем. чт. о Бор и Гл., Абрамович, с. 116 — „Тъй бо”... — звичайний спосіб переходити до дальшого повідання і в перекл. слов. Євангелії і в Хрон. Амартоловій, напр., „тъй бо нощи божий нЂкий глас прогласи”, с. 505.
тъи же звонъ слыша давный великый Ярославь а сынъ Всеволожь Владимиръ по вся утра уши закладаше въ ЧръниговЂ] 1-е вид. — „a Владимиръ”... Ґрамм. переставив: „а Владимиръ, сынъ Всеволожь, по вся утра”..., з чим погодивсь р. 1837 Максим.; Бутков: „слыша Ярославь, a сынъ Всеволожь Владимиръ...”, на це пристав і Пот. 51, розуміючи Ярослава 1-го. Снєґір.: „Ярославль сынъ Всеволодъ”, себ-то в. кн. Всев. Ярославич, батько Вол. Мономаха (Ист. Сб. р. 1838); на цю виправку пристали Дуб., Максим, р. 1859, В'яз., Вс. Мілл., Огон., Тіх., Барс., Яковл., Корш. Приймаємо, як читає Бутк., адже це потрібує найменших змін у тексті, до того переставляємо „а” з його місця в 1-му вид., де його віддано сл. „Владимиръ”. А втім, можливе й „Всеволодь”, напр., пор. в житії Евфросинії Суздальської: „БЂ въ Черниго†преименитомъ градЂ нЂкто, благовЂрный великий князь Михаилъ, сынъ Всеволодь, внукъ же Святослава Олговича, Олегъ же сынъ Святославль”... (Унд. № 208, поч. XVII в., арк. 3; склав його єп. Варлам Сузд., близько р. 1580).
„тъй же” — читає Макс.; Корш: „тъй же звонъ слышя[шеть]"; 1-ше вид. „Тоже"; Пот. „Тъже"; Влад, „той же"; Барс. „ту же”. Мова за дзвін, отже й слово „тъй” повинно стосуватися до нього. — „звонъ” — це дзвонить не вічовий дзвін, як гадав безпідставно Огон. 62, а стрем'яна, зброя, або „слава” — поголос про подвиги Олегові; їхній „звон” міг дійти й до небіжчика великого Ярослава, а Володимир, що не полюбляв сварок та крамол, — намагавсь за них і не чути; але Бориса В'яч. вона, слава отая, привабила й привела на смертний бій, див. Потеб. 51. На довід цього, м. б., корисне таке місце з Амарт., де дзвін = слово: „кде ми суть глаголи твоихъ трудъ звьнять”, І, с. 151, або у Флавія: „и еще бо звЂнят прегрЂшеніа наша въ ушію всЂх; мнимъ же, яко и по нас будет съй звонъ”, 7 кн. Вол., арк. 257 та зв. — Проте, можливо, мають рацію 1-ші видавці (с. 15), вбачаючи в цьому Ярославі — Ярослава Всеволодовича Ольговича, що був від 1174 аж до 1200 р. за чернігівського князя; але тоді це невміле підлещування і слово „давный” треба пояснити.
Бориса же Вячеславлича слава на судъ приведе] Мова за внука Ярослава І, кн. Бориса В'яч. Р. 1177 „сЂде Борисъ Черниго†мЂсяца мая 4 день, и бысть княженья его 8 дней, и бЂжа Тмутороканю к Романови” („Красному”), Лавр. с. 193. Р. 1078 він повертається з Олегом, ведучи Половців, захоплює Чернігів, вигнавши звідти кн. Всеволода.
В кн. Ізяслав „утЂши Всеволода и повелЂ сбирати вои от мала до велика"; на чолі їх, окрім згаданих, Ярополк Ізяславич та Володимир Мономах. Обклавши військом Чернігів, вони пішли проти Олега й Бориса.
„Рече же Олегъ κ Борисови: ,не ходи†противу, не може†стати противу четыремъ княземъ; но посло†с молбою къ стрыема своима'. И рече ему Борис: ,ты готови, зри, азъ имъ противенъ всЂмъ'... И поидоста противу, и бывшимъ имъ на мЂстЂ у села на НЂжатинЂ ни†и сступившимся обоимъ, бысть сЂча зла: первое убиша Бориса, сына Вячеславля, похвалившагося велми; Изяславу же стоящю въ пЂшцихъ, и внезапу приЂхавъ единъ, удари и копьемъ за плече; и тако убьенъ бысть Изяславъ сынъ Ярославль... мЂсяца октября въ 3 день”... Лавр., с. 194 — 195, Іп. ст. 192. Коротенько відзначає цю подію Соф. 1-й літ. під р. 1079:
„того же лЂта убіенъ бысть Изяславъ Ярославичъ с Борисомъ Вячеславичемъ, бьяся по ВсеволодЂ с Олгом Святославичемъ и съ Борисомъ Вячеславичемъ у града Чернигова”, с. 148. Вол. Мономах ще коротше: „пакы ходихомъ томъ же лЂтЂ со отцемъ и со Изяславомь битъся Чернигову с Борисомь, и побЂдихомъ Бориса и Олга”, Лавр. с. 239, (див. Соловьев, Ист. Росс. I, 301 — 303).
„на судъ” = на смерть; пор. далі „припЂвку” Боянову. Вислів звичайний в перекл. та оригінальному д.-руськ. письменстві і в народній традиції: у Амартола про імп. Льва Ісавра: „не убо скончася лЂто даже, божий суд порази его”, себ-то він помер, І, с. 468 і там-таки: „божиемь осуждениемь умре”, с. 159; у Флав.: Сабін „падеся судом или своимь несъблюденіемь”, кн. 6, Вол. арк. 192; про Юліяна сотника: „послЂди и сьй судом постиженъ бысть” ( — забитий), т.-же, арк. 194; „кто шед противу сему судом падет”, арк. 201 зв.; „божий суд на вся приходя” — Сл. Іо. Золот. про смерть, сборн. Симс. арк. 10. — В Повч. Вол. Мон.: „А братцю моєму судъ пришелъ, а †ему не буде†местника”, Лавр, с. 243; у літоп. оповіданні — „да оже Михалка Богъ поялъ, а с братом его съ Всеволодомъ Богъ россудилъ тя: чему к намъ идеши”, Лавр, p. 1177, с. 363; ідучи на бій з кн. Юрком, кн. В'ячеслав, Ізяслав та Ростислав кажуть до Мстислава (р. 1151 Іп.) — „се уже мы идемъ на суд Божий”, ст. 434; кн. Василько „скончася судомъ Божіемъ” від татар, р. 1238, 4 Новг. л., с. 220, щò безперечно залежить од біблійного: „3-яя часть скончаеться от них божиемь судомь” Апокал. XII — XIII в., арк. 41 зв.; „Суду божию нашедшу”, Сиб. літ. р. 1907, с. 84. — Цікаво відзначити, що і пізня епічна й усна традиція цей вислів розуміє правильно: „ИльЂ то было не к суду пришло”, коли він уратувавсь од Дочки Солов'я розб., Рыбн. І, 58, 84; III, 31; „Суда божия на добромъ конЂ не обьехати”, Рыбн. III, 3; „Устрашились, видно, скорой вы смеретушки | От суда Божія родъ да мы не дЂнемся, | Отъ смеретушки вЂдь намъ да неубЂгать”, Барс. Прич. І, 120 та ин., — а в Сказ, про Дм. Ів.: „ПересвЂта чернца Брянскаго боярина на суженое мЂсто привели” Тіх. 35. Ще приклади у Лонґін. с. 88 прим. — В новітній великор. пісенній традиції: „б. суд” Шейн Вел. № 1356; „суд божий” = „золотой венец”, себ-то шлюб, № 1942 та ин.
и на Канину зелену паполому постла] Запропоновано чимало поправок: Ґрамм. „и на конину"; Дуб. так само або , на ткань ину"; Гаттала — „тканину"; Вельтм. „конину” (ст. кон — конец); В’яз. „коньну"; Малаш. „на Каялину"; Пот. (54) „на конь ину, зелену паполому постьла"; Корш „на Каялину... посьла"; ґрунтуючися на тому, що Маліновський написав „на казанину”, Лонґін. 229 — „и на казнь ину: зелену..."; а Шамб. „наказа: ниву зелену — паполому постла”. Тіх., а за ним Вс. Мілл. порівнювали це місце до Задонщ.: „а чаду твоєму Іакову лежати на зеленЂ ковылЂ тра— (можна зазначити ще „лежаша на земли пустЂ, на тра†ковылЂ никимъ брегоми”. Про те, як Бат. зруйнував Рязань, Срезн. Св. и зам. XXXIX с. 89, або в усн. традиції „не стало Добрыни Никитича в живности, | Буйной головой лежит он во ракитовом кусту, | A резвыми ножками во ковыль траве” Рыбн. І, 86); за ними Огон., Яковл., Владім. виправили „на ковылу”. Барс, „на каа ниву зелену”, розуміючи Нежатину ниву. — Усі ції поправки більш виявляють, які з коментаторів дотепні люди були, аніж наближають до істини. Воліємо вже читати як у 1-ому вид., адже ще Снєґірьов (Ист. Сб. р. 1838) визнав „Канинъ” за географічну назву, згадувану в літоп. під р. 1152: він під „зеленой паполомой” розумів „Канинский зеленый покров, означающий зеленую мураву поля или луга": до цієї думки, дарма що Соловйов має її за непевну (Ист. Росс. II, прим. 199), прилучивсь Макс. (Украин. 105), а Соболевський (Р. Ф. В. 1885, 4, с. 295) довів, що можна перебутися без поправок: це місце в „Сл.” відтворює картину битви на Нежатиній ниві за Лавр, літоп. (наведено попереду); Нежатина нива знаходиться на північ або схід од Чернігова; „Канинъ” — так зветься річка або струмок — в Лавр. літ. р. 1152: військо Юрка Довгорукого „поидоша къ Чернигову и перешедше Сновъ и сташа у Гуричева близь города перешедше Канинъ”, с. 320; себ-то Юрко Довгор., перейшовши Сновь, іде на південь і переходить Канин, отож він, Канин отой, як виходить, знаходиться на північ од Чернігова, що й дає спромогу ототожнити його із згадуваним у „Сл.”. — Собол. пропонує виправити „на КанинЂ”, та зрештою можна залишити й форму місц. відм. на -у. — Маньковський пропонує читати всеньке це місце так: „Бориса же Вяч. слава на суд приведе и на ,Каялу' ину — зеленую паполому постьла. [А] за обиду Ольгову — храбра и млада князя — съ тояже ,Каялы' Святопълкъ полелЂя”... (Сл. о п. Иг. Житом, р. 1915, с. 18); тут вдало [а], але можна перебутися без нього.
„паполома” — покривало, грец. πέπλωμα, новогр. πάπλωμα; „про· стерше паполому на одрЂ положите”, Новг. Корм. р. 1280; „по потрении же всего тЂла приносять нову свиту, съвлачять мертвеца, на назЂ части положь паполому и облачить его въ новую ризу, прострЂть паполому верху его (одра) и положить възглавнице мало; верху же паполомы простирають манатью его..., верху же мертвеца простирається другая паполома”, Новг. чин. погреб. инока XIV в. Див. Срезн., II, 877. Див. далі в „Святославовому сні”.
Съ тоя же Каялы Святоплъкъ полелЂя отцасвоего междю Угорьскими иноходьцы ко святЂй Софіи, къ Кіеву] Макс. „с тоя же Канины”. — Макс. р. 1851, В'яз., Яковл., Барс. — „Ярополкъ”, й гадали, що й далі мова про загибіль Ізяславову на Нежат. ниві; „повелЂя” 1-го вид. — викликало виправки: Карамз. (И.Г.Р. III, пр. 268), а за ним Ґрамм. і Владім.: „по сЂчЂ я"; Пожарськ. — „повелЂ ять"; Бутков — в згоді з Карамз., або згідно з Пожарськ. — „повелЂ ять тьстя”, звідки Макс. і собі: „повелЂ яти”. В'яз, „повелъ бо тця” або „повелЂ яти отца"; Вс. Мілл., Смірн., Огон., Шамб. „повелЂ яти отца”, тут малося на оці літоп. повідомлення р. 1096 про те, що Святополк, „аки тестя, повелЂ взяти” труп Тугоркана, Іп., ст. 281 і Густ. літ. Огон. мав за глосу слова „С тоя же... къ Кыеву"; Корш „повелЂ възяти"; Пот., за ним Прозоровськ., Барс, та Яковл. „полелЂя"; Петруш. „повелъ бяше тцтя”. Барс. „Съ тоя же Каялы нивы Ярополкъ”...
Погоджуємось із Потебнею, бо його виправка відповідає палеографічним умовам, історичній правді й історії давнього побуту: 1) в полууст., ще переходить в скоропис, переписувач міг записати не до ладу в трикутне й л· 2) цей спогад стосується не до битви на Нежатиній ниві, а до подій р. 1096, коли б'ючись із Половцями на р. Трубайлі, кн. Святополк 19 липня здобув перемогу, а „Тугоркан убьенъ бысть, и сынъ его и инии князи мнози ту падоша; наутрея же налЂзоша Тугоркана мертва, и взя и Святополкъ, аки тьстя своего и врага, и привезъше Києву и погребоша и на Берестовомъ на могылЂ межи путемъ, грядущимъ на Берестовое, a другымъ идущимъ в монастырь”, Іп. ст. 222; що Тугоркана названо в „Сл.” не тестем, а батьком, це річ звичайнісінька; тестя в літ. звичайно звуть батьком: „Володимеръ зовяше тестя своего Романа река: .господине отче'“. Іп. р. 1274, ст. 874; слова „ко св. Софіи” и „къ Кіеву” — синоніми, і зовсім не визначають, що Тугоркана поховано саме в храмі св. Софії; 3) „полелЂя” = переніс гойдаючи (пор. далі „възлелЂй... мою ладу ко мнЂ”). Як переношувано мертвих та важко поранених між кіньми — див. в Іп. р. 1087: забитого зрадницьки кн. Ярополка „взяша отроци на конь, передъ ся, Радко і Воикина, и инии отроци несоша к Володимерю, а оттуди Києву”, ст. 198; отак, певне, р. 1151 і „Давыдовичь Изяславъ, возма брата на полчищЂ, и несе `и Чернигову”, Лавр. с. 317. Звичай перевозити мертве тіло, прив’язане до дощок поміж двох коней, як свідчить подорожній Георги, існував в азіятських народів, Лонґін. 233, Анучін, „Сани, ладьи и кони, как принадлежн. похор. обряда”, 1890. Так, мабуть, переношувано поранених на Україні і згодом. В укр. переказі про Палія: він, просидівши аж 30 років у в'язниці, „такий дід зробився, що вже аж труситься. Як тут його везти... Коли прибігають чотири коні, кладовлять його в радно (холст), і чотирьох верхів кожному по кінцеві; і так його щоб везти, і щоб нігде і не здригнути”, Малор. нар. пред. и расск. М. Драгоманова, с. 203. Археологічно обґрунтовано — у Д. В. Айналова (Зап. іст. і філол. секц. Укр. Наук. Тов. в Київі, XVII, р. 1918, 92 — 97): це той спосіб, що його описав Турпін: „beatum Rothlandum super duas mulas tapeto aureo subvectum, pallis tectum ad Blaviam Carolus deferri iussit”, або той, котрий бачимо на міньятюрах житія кн. Бориса та Гліба: двоє верхівців їдуть на конях один за одним і тримають руками кінці жердин од ношів; те саме і на инших давніх образах, XV і XVI вв. Ролю ослюків у нас, очевидячки, відогравали коні-иноході, що їх мали за приналежність багатого господарства: „кони его тучьни иноходи” — в сл. про багат., Сб. Тр. Лавр. XII в. Срезн. Мат. І.
Тогда при ОльзЂ Гориславличи сЂяшется и растяшеть усобица ми] Ґрамм., як і скрізь, „сЂяше ся... растяше... погыбаше”, відповідно до поняттів його часу про д.-р. мову; Пот. „Тъгда"; Корш „Гориславичи"; Пот. „Святославличи [горе] сЂяшеться...”, Барс, „горів славлячи(с”, себ-то „горе похваляясь”. Так-о це місце читаючи читаємо не зовсім певне, але здається можна толкувати й инакше, не виправляючи, а тільки поділяючи слова. В 1-му вид. і в дальших комент. „усобицами” — одне слово, до того, гадали, де підмет; поділяємо слово на двоє: „ми” — dat. ethicus, звичайний в „Сл.": „что ми шумить, что ми звенить”, пор. дані, що їх попризбірував Пот., 186 — 190, з пам. д.-р. письм., живої українськ.., серб, та болг. мови. Це „ми” в розумінні = „адже": „Адже тоді за О. Г. сіялась та зростала усобиця”. — „Гориславличь” Олег — відомий через свої пригоди кн. Олег Святославич (див. попереду), його прозвано так за горе, що він учинив Русі; пор. в Молін. Дан. Заточн. „кому ти есть Переславль, a мнЂ Гореславль”... Шляпк... с. 42. — „усобица” = сварка, міжусобиця — у Амарт.: „крамолы же часты и усобица по всЂмъ градомъ и странамъ и селомъ и въ храмЂхъ бяху”, І, 209. У Флавія: „въ то же врЂмя усобиця бысть Римляномъ” кн. І, Арх. сп. арк. 355b; кн. 4 — „продолжившися усобици” Вол. арк. 115 зв.; „да будет на них глад и осыпы и усобици” арк. 123; „мятежь же и усобица и зависть придоша на град” кн. 6, арк. 217 зв.; „въстависта усобицю” кн. 4, арк. 133; „бысть в Іюдеи мятежь и усобица”, арк. 136; „народ же озлоблень сый от частых усобиць”, кн. 7, арк. 234 зв.; „тогда будет взят Іерусалимъ град и святаа пожежется, егда усобица будет въ градЂ”, кн. 4, арк. 125. Подібно до усобиці —росте й зненависть: „Іюдейскаа ненависть растяше всюдЂ”, Флав. 7 кн., Вол., арк. 232 зв. — „Растяшеть” там-же кн. 1: „растяшеть же у нею (синів Іродових) умъ съ тЂломъ”. Инші численні приклади — у Срезн. III, 1269. — Джерело „усобиць” за літописом: „усобная же рать бываеть от сважения дьяволя”, Іп., ст. 157. „Усобица” „сеялась” — так само, як у нар. пісні — горе, образа: „Уж как чужая то сторонушка | Горем вся изнасЂяна, І Она слезами поливана, | Печалью огорожена”, Сахар. Сказ. 1, 3, 149; „мнЂ куды с горя горюшЂ подЂватися, | МнЂ разсЂять ли обиду по чистымъ полямъ”, Барс. Прич. І, 17 — 18.
Погыбашеть жизнь Даждь-божа внука] — „жизнь” розуміють звичайно в сучасному нам розумінні цього слова, дарма що для цього було слово „живот”, а „жизнь” — визначало „достаток, майно"; Пот., 59 — 60, має на оці значіння „жизнь” = „майно”, але гадає, що князю, который дружиною может ,налЂсти злато', и которому лишь бы была ,дружина своя цЂла', неприлично жалеть о потере такого имущества, и высоко настроенный автор ,Сл.' вряд ли мог придавать важность такой потере, тем более, что в ней виновны были сами князья”... Усеньке це міркування збудовано на традиційно-неправдивій уяві про д.-р. князів, що їх історики ідеалізували, не звертаючи уваги на мету їхніх походів, звідки вони поверталися, коли перемагали, „ополонившеся” і женучи „товар”, себ-то худобу. Знов-же й з самого автора „Сл.” надто „высоко настроенного” — була людина свого часу й свого оточення: адже перераховує він здобич, що її захопили руські (вище) і згадує (див. далі), які дешеві були-б бранці та бранки, коли-б у поході на Половців взяв участь кн. Всеволод. Слово „жизнь”, як це довів Барс. III, 262 — 3, вживано у д.-р. пам'ятках у виразнісінько матеріяльному розумінні (не лат. „vita” a „victus”). В Іп. кн. Ізяслав каже до дружини: „вы есте по мнЂ из Рускы земли вышли, своихъ селъ и своих жизней лишившися”, ст. 409; „брата моя еста землю мою повоевати и стада моя и брата заяли, жита пожьгли и всю жизнь погубила еста”, ст. 332; „а жизнь есмы его взяли и имЂнье раздЂлилЂ на части”, ст. 347; „се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь их всю”, ст. 361; „а поидем к Любчю, идеже их есть вся жизнь”, ст. 361; „не створиша ему (Рогволоду Борисовичу) милости братья его, вземше под ним волость его и жизнь его всю”, ст. 493, р. 1159; ще — Барс. III, 263 і Срезн. І, 873. — „Погыбати” — синонім не тільки до „ищезнути”, але й до „оскудЂти” в Парем. перекл. Ісайї (= εκλείπειν) Евсеев, 142, — звідки можемо инакше, як звичайно, перекласти, а саме: „маліло (зменшувалось) майно (статок) Д. внука”.
„Даждь-божа внука” — викликало різні думки (див. Вступ, § 11), але сенс один: гинуло добро онуків цього Д., а за літописом „Солнце царь, сынъ Свароговъ, еже есть Дажьбогъ”, Іп., ст. 278 — 9 (уже кн. Оболенський завважив, що це місце запозич, з Хрон. Іо. Малали, перекладач додав тільки слов'янське ім'я бога). За „внуковъ Д.” — разом із Пот. 61 маємо не всіх русичів (напр. ,смердів, що за них автор „Слова” каже окремо), а самих князів і, може, найближчу його дружину: це — в дусі понять феодальної Руси. Тут „Д. внука” — збірно. Зазначимо ім'я по батькові „Дажбоговичъ Васко”, 1397 р. Тупиков, Словарь др.-ρ. соб. имен, р. 1903.
в княжих крамолахъ вЂци человЂкомь съкратишася] І вид. „скратишась"; Ґрамм., Огон. „съкратишась”, Пот. „съкоротишяся”, Корш — „в тяжькыхъ... вЂци[ся] человЂкомъ съкратишя”. До цього місця: „Долгие вЂки человЂкомъ отсЂкошася” Хроногр. Барс. І, 459; у запису до Пск. Апостола р. 1307 М. Син. б. № 722, арк. 180 — паралеля до слів „Тогда... съкратишася” див. вступ, § 5.
Тогда по Руской земли рЂтко ратаеве кикахуть] Ґрамм. „рЂдко ратаеве кыкаху”, инших ортогр. випр. не відзначаємо. — „Ратай” — звичайний в д.-р. пер. літ., пор.: „Призовется ратай на плачь” Амос. V, 16 (Туницкий, с. 55); „й иноколЂньници ратай и винари ваши”, Ис. Парем. XIII в. Н. Соф. соб. № 53, арк. 17; „и ратай сЂе не на простЂ тъчию земли, нъ на добрЂ”, Изб. Св. р. 1073, арк. 90; „Каинт, ратай сый”, Амарт. І, с. 31; „ратаемъ небрежение”, 218; „Ратай оравый ниву” — у Пов. про Акіра, р. О. И. Др. Р. № 189, Григ., Прил. с. 219; инші прим. Срезн. III, 104. — В сучасній усній традиції: „Оретъ въ полЂ ратай, понукиваетъ. Говорил Вольга таковы слова: Божья ти помочь, оратаюшко”... Рыбн. І, 19. Образ — „ратай в полі” — в білор. пісні: „у чистум поли да ратай твои, Да ратай твои, да усе молодью”, Шейн, Мат. І, І, 61. — „Кикахуть”, пор. далі „кычеть”. В д.-р. пам., окрім „Сл.” — невідоме. Зіставлювано (Тіх. 58) вирази із народньої пісні: „Кичет, кичет лебедь бЂлая” (Арх.) і: „ужь как стали гуси сЂрые Что лебедушку щипати, А лебедушка кикати” (Сибир.); але „кикахуть” — не визначає тільки „кричать”, а через те треба прилучитися до тих перекладачів, котрі віддають: „перегукувались” (пор. грец. κυκάω, Одисс.).
нъ часто врани граяхуть, трупіа себЂ дЂляче] Крук, що кряче, може, поруч уяви про його ролю трупожера — зловісний птах, що пророкує лихо: „Ой краче, краче чорненький ворон, | Да на глибокій долині: | Ой плаче, плаче молодий козаче | По нещасливій годині”, Макс. Укр. нар. п. І, с. 146; див. далі — в ком. до „Святославового сну”. — „Трупіа": „трупъ” віддає або грец. κώλον (член), Ис. 66, 24, або θνησιμαιον (Ис. 5, 25, Парем., у Толк. Пр.) — „мрьтвець”, Евсеев; „трупіе” — ім'я збірне в останньому розумінні: Флав. „градъ полонъ бысть трупия' кн. 1, Αρχ., арк. 359я; „мятежници же ходяху по трупію” кн. 5, Вол., арк. 145; „кровь же течааше яко рЂка, и струя кровная влечаше трупіе”, кн. 6, 209 зв.; Іп. — „волочиша трупье изъ гребли... налЂзоша Олга под трупьемъ”, ст. 63; Новг. 1-ий 1128 р. „трупие по улицямъ”, вид. р. 1888, с. 124; Новг. 4-ий 1215 р. „по торгу трупіе”, с. 185; р. 1272 „накладше трупья”, там-же, с. 242; також „трупіе” — в Пск. 1-ому, сі. 241 та ин.
Образ — „птахи жеруть трупи” — біблійний, що його не одного разу використовували й давньоруські автори: „речено бысть пророкомъ Иоилем: ,прийдете, птица небесныя, напийтеся крови чловЂчьскии и звЂріе дивии, наядишася мясъ чловЂчьскихъ”, 4 Новг., 1216 p., c. 193. Той самий образ подибуємо в І кн. Царств розд. 17, але застерегаємо, що подаємо його за пізнім текстом р. 1581, а він може часом трохи розбігатися з давнім перекладом: „и рече иноплеменникъ (Голіаф) къ Давиду: ,иди на мя и дамъ плоть твою птицамъ небеснымъ и звЂрем земным” (Острож. Б.); Давид одповідає: „дамъ тЂло твое и телеса полка твоего иноплеменнича в день сій птицамъ небесным и звЂремъ земнымъ"; а звідси — і в новозаповітній поезії: „и прочии убьени быша оружиемь сЂдящаго на кони ишьдъшимъ изъ устъ его, и вся птица насытишася от плъти іхъ”. Апокал. XII — XIII в., арк. 89 зв., і далі, там-таки: „трупия не оставлять положити въ гробЂ”, арк. 51 зв. — Довмонт „положи трупия храбрыхъ в брашно звЂремъ земнымъ и плоть силных птицам небесным”, Жит. Довм. пошир, ред., Серебрянск., с. 153. У пізній епічній традиції, в Сказ. о Дм. Ив. це місце „Слова” віддано: „И въ то время по Рязанской землЂ около Дону ни ратай ни пастухи въ полЂ не кличютъ, но едины вороны грають трупи ради человЂческія”. Тіх. 36. В усній укр. традиції: удова питається в орла: „Ой ти, орле, сизокрилий, високо літаєш. Ой чи часто мого сина у вічі видаєш? Ой чи часто, чи не часто, таки його бачу, | На чуб, на чуб наступаю, очі колупаю”, Чуб. V, 888; і ще — „Не дай, боже, в поході умерти, | Там нікому доглянути жовнірської смерти: | Ворон прилітає, в очі заглядає, ] В очі заглядає, тіло об'їдає. Ох, об'їв він біле тіло, кості покидає”, Чуб. V, с. 1006, № 107 та ин.
А галици свою рЂчь говоряхуть, хотячи полЂтЂти на уедіе] Пот. „галичь”, але це зайве, тим більш, що й присудок — у множині. У 1-му вид. „хотять"; виправляємо, гадаючи, що в одній з проміжних копій було „хотя(ч”, а невиразне виносне ч прочитано за т, знов-же це „хотячи” гармоніює до попереднього „дЂляче”. — Слово „уедіе” — в инших пам'ятках не трапляється; перекладаємо — „на здобич, на поживу”.
